Posted by admin on May 9th, 2008 — Posted in Життя
Не знала Оля, що перед тим з Юлієм розмовляла її мати, ставала на коліна і заламувала руки, благаючи не нав’язувати очі її дитині. Горя па світі і так багато. Марія І їетрівна врятувала життя Юлієві. Тож хай він, ріднень-кий, буде добрим і великодушним, не крає серця матері, у якої війна забрала все — чоловіка, синів, здоров’я, на-дію, лишила єдину втіху — безталанну доньку…
Відтоді, як Роман Павлович Лучина зайнявся пробле-мами ядерної енергії, він почав збирати відповідну літера-туру — наукову, документальну, публіцистичну, фантас-тичну, художню — і перечитував усе підряд, що трапиться. Він, можна сказати, був у курсі всіх подій, що відбувалися в дослідних центрах США, на полігонах Невади, в лабора-торіях Англії, Франції. Книжку Г. Д. Сміта «Атомна енергія для військових цілей» з підзаголовком «Офіційний звіт про створення атомної бомби під наглядом уряду США», перевидану в нас, він «проковтнув» у далекому відрядженні, вважай, за одну ніч. З усього прочитаного у Лучани склалося чітке уявлення про генерала Гровса — урядового чиновника, що керував створенням атомної бомби, — як про солдафона і грубіяна, котрий навіть учених з світовим ім’ям намагався поставити по команді
No Comments »
Posted by admin on May 9th, 2008 — Posted in Життя
Мені більшого й не треба, мамо. Заберемо Юлія до
….. V нас йому буде добре. Квартира простора… Ми не
Мйі ио права його полишити так… — Олю! Що ти говориш?!
Юлій уже навчився вільно ходити на протезі із палич-КОЮ, коли йому видали всі необхідні документи. Десь завт-і в чи позавтра за ним приїде генерал. Але коли Оля при-”и. і а вранці до палати, Бурми в ній не було. Кинулася 11 її подвір’я, у сад — не знайшла. Щось тривожне і неспо-1.1ііне забило подих. Запитала санітарок. Сказали: вдосвіта поїхав. Як же так? Навіть не сказавши слова прощання? Отак знявся й полетів, як той перелітний птах з підбитим крилом? Куди подався?
Вона безсило опустилася на стілець і схилилася на під-віконня. І відчула, що їй світ немилий, що їй завдано болю. Несподівано і жорстоко. Вона гірко, невтішно пла-кала…
No Comments »
Posted by admin on May 9th, 2008 — Posted in Творчисть
Тепер, пригадавшії ту недавню, але все ж таки далеку, безповоротну весну, Юлій враз відчув, що тоді він утратив найголовніше. Треба було б йому (нехай це і банально, і традиційно) під тим велетом-дубом біля криниці сказати Яринці те, що уже визрівало, як соковита вишня, у його серці. Тоді не вистачило сили взяти її за руку, сказати вперше: люблю. Пам’ятає що вона на прощання кинула усмішку, стала на педаль, покотила стежкою і пірнула в буйні пшениці. Коліс не видно було, і здавалося, що Ярина пливе у зеленому морі. Ні, летить над безкраїм пле-сом. А її біла кофтина й хустина замайоріли, мов крильця, обпалені густим, червоним сонцем, що повільно опуска-лося за обрій. І крайнебо вмить спалахнуло велетенським багаттям, полум’ям високості. Той відблиск упав на зелене руно — і здалося, воно потемніло і стало вороне. Юлій довго дивився, як тонула у ньому пташина…
No Comments »
Posted by admin on May 9th, 2008 — Posted in Життя
Жартував: «Краще справжньої буде. Не мерзнутиме, не болітиме на погоду». Як послухати його, то взагалі людям треба повідрубувати ноги й поставити металеві. Але, що не кажіть, він таки відчуває, начеб ворушаться пальці на правій нозі. їх давно немає, а все ж ворушаться…
Наближався час, коли його випишуть із госпіталю. Не-сподівано знову приїхав генерал і, зібравши до палати весь наявний персонал госпіталю, вручив Бурмі третю зірку ордена Слави — найвищу солдатську нагороду. Тепер він був повним кавалером ордена Слави. Його вітали, дару-вали квіти. І всі раділи як справжньому щастю. Бо як не є, а лікарі також здобули перемогу, не меншу, ніж сержант Бурма в останньому бою. Він, ризикуючи своїм життям, врятував життя тисячам. А лікарі врятували жит-тя герою. Генерал подякував лікарям і поїхав, наказавши, щоб йому повідомили, коли будуть виписувати сержанта Бурму.
…Він так і не знав, про що розмовляли мати й дочка.
— Мамо, ти скоро випишеш Юлія?
— На тому тижні. А що?
Дочка промовчала і знову промовила тихо:
— Йому ж нікуди їхати. І в такому стані…
Марія Петрівна насторожено подивилася на дочку. Щось тьохнуло біля серця, і раптом відчула вона, що у неї терпнуть руки, всю її ніби кинуло у жар. Мати скоріше відчула, аніж здогадалася, що ця розмова, почата дочкою, не випадкова. І сталося те, чого вона не могла передба-чити чи навіть подумати. Може, вперше Марія Петрівна побачила свою дочку дорослою. Так, це вже була не ди-тина, не маленька донечка, вона несподівано для матері переступила поріг свого дівоцтва. І від того сумно стало Марії Петрівні. Невже вона прогледіла оту невловиму мить, коли діти стають дорослими і вже мають своє право на думку і дію? На очах у неї виступили сльози, вона за-тинаючись, з гіркотою запитала:
— Невже ти, доню… щось маєш спільне?..— І не ви-мовила «з Юлієм».
— Мамо! — враз спалахнула Оля.
— Але ж він каліка… Розумієш? Ка-лі-ка!
— Мамо! — ще твердіше забринів голос дочки.
— Ні, я цього не дозволю! Ніколи! Твоє щастя ще по-переду!
No Comments »
Posted by admin on May 9th, 2008 — Posted in Життя
Юлій товаришував з Яриною. Мабуть, він був єдиним з хлопців, кого вона визнавала. Бо Юлій мав хист до мате-матики і не поступався в цьому Ярині. Володимир Заха-рович навіть давав їм обом додаткові задачі із старенького задачника підвищеної складності. Це, казав, для трену-вання «шариків» і показував пальцем на скроню. Разом були й у шкільному комітеті комсомолу. Вона секретар, а він — заступником у неї. Що ж, так обрали. І зовсім він не заздрив. Навпаки, йому подобалося, що Ярина — ком-сомольський вожак. Хоча, якщо правду говорити, «лямку»
тягнув він.
Лише кілька разів наважився Юлій проводжати Ярину за село. І то сталося якось випадково. Вона дуже поспі-шала додому, а всього в школі не переговорили, тож і пі-шли удвох вулицею. Вона вела за кермо велосипед, а Юлій крокував поруч. Довів її аж до криниці, що стояла обіч шляху, далеко за селом, під розлогою кроною старого дуба. Тому дубові, кажуть, було років п’ятсот, не менше. Бо стовбур і чотири чоловіки не обіймуть. Все пам’ятав той дуб. Легенд на ньому, мабуть, стільки, як і листя. Иа стов-бурі насічені знаки, загадкові й незрозумілі. Безліч імен. Чомусь кожному кортіло викарбувати своє ім’я або хоча б хрестик, трикутник чи звичайну зарубку. І Юлій також вирізав ім’я Ярини. Бач, за всі роки війни жодного разу не згадав той дуб пам’яті і вічності. А от у госпіталі зга-дав. І те ім’я, яке залишилося на його могутньому тілі…
No Comments »
Posted by admin on May 9th, 2008 — Posted in Творчисть
А ще вона гарно співала. Але це стало відомо аж на випускному вечорі. Ніхто навіть не підозрював, що Ярин-ка має такий кришталевий голос. Тоді вона заспівала «Гандзю», і всі вчителі, випускники, батьки були просто захоплені. В той час повсюди гриміла слава знаменитої Оксани Петрусенко, і саме «Гандзя» була улюбленою її піснею. Мабуть, не випадково що пісню вибрала і Яринка. Співала вона з якимось викликом, примруживши свої ве-ликі, може, занадто опуклі очі, в яких завжди вміщалося все небо і неспокійні, насмішкуваті бісики. У неї була товста руса коса, справді, як ото співається: «Руса коса до пояса, в косі стрічка голуба». Заплітала й стрічку. Ось тільки яку — голубу чи рожеву, — Юлій не пригадує. І кофтина була на ній особлива — з барвистим червоним узором, що розцвів на грудях і охопив перевеслами плечі. А коли замовкла Яринка й затулила лице руками, всі дов-го мовчали, вражені. І враз вибухнуло дружне: «Молод-чина, Яринко!» Тоді наперебій почали радити, що їй треба вступати до консерваторії, що вона повинна стати співач-кою — такою, як Оксана Петрусенко. Володимир Захаро-вич — учитель математики — сумно посміхнувся й сказав: «Боюсь, що мої сподівання лопнуть, як мильна булька: ти маєш право зрадити математиці».
А вона, Ярина Шугай, вибрала собі зовсім інший, не-сподіваний шлях. Не захотіла ні пошуків у математичних нетрях, ні слави співачки. їй забажалося неба, високого неба Вітчизни. Долю її вгадав, мабуть найперше, старший брат, котрий відразу по закінченні школи забрав Ярину
до Москви…
No Comments »
Posted by admin on May 9th, 2008 — Posted in Уривки
І все ж у нього була дівчина. Вона — як мрія: близька і далека. її звали.,. А втім, яке це має значення? Вони разом навчалися в одній школі. Три роки в одному класі. Восьмий, дев’ятий і десятий класи. У їхньому селі була десятирічка — одна на весь район. Тож у ній вчилися й ді-ти із сусідніх сіл. Жила вона на квартирі і щосуботи на велосипеді їхала у свої Зозулинці. Тоді велосипедів було ще мало, і кожен, хто мав отой самокат, був, певно, щас ливіший за сучасного власника автомобіля. їй велосипед подарував брат-льотчик, слава про якого вже гриміла на всю країну. Він брав участі, у рятуванні челюскінців з льодового полону. Що й казати, всі заздрили (ні, таки треба назвати ім’я) Ярипці. Дівчата, можливо, й не так або ж просто не виказували того. А ось хлопці… Аж губи прикушували од заздрощів. А вона — як той метелик! Мчить на своєму велосипеді з нікельованими обідками, і шпиці миготять сонячними спалахами. Зустрічний вітер напинає її голубу прозору хустину, і вона тріпотить за її спиною, неначе крильця. Яринка навчалася дуже добре. Особливо легко давалися їй математика та фізика. Задачі вирішувала блискуче, чим і виявляла свою перевагу над хлопцями. Вони (і Юлій також) навіть трохи побоювалися її. Подивиться, було, скептично і припече, мов червоним залізом: «Ну, який Же ти герой, коли простої задачі не розв’яжеш?»
No Comments »